Прийняття Конституції України: як країна за одну ніч здобула Основний Закон

Конституцію України ухвалили 28 червня 1996 року о 9:18 ранку після майже цілодобового засідання Верховної Ради. За текст проголосували 315 депутатів — більше, ніж потрібно для конституційної більшості у 300 голосів. Документ одразу набрав чинності й замінив Конституцію УРСР 1978 року та Конституційний договір 1995 року.

Це була остання нова конституція серед держав колишнього СРСР. П’ять років після Акта проголошення незалежності країна жила в правовій напівтіні: суверенітет уже був, а правила гри ще ні. Ніч із 27 на 28 червня стала не театральним жестом, а жорстким політичним компромісом між президентом, парламентом і фракціями, які до останньої години не могли зійтися в питаннях мови, символів, Криму й землі.

Відтоді 28 червня — єдине державне свято, прямо записане в самому Основному Законі. У 2026 році, після 30-ї річниці документа і на тлі тривалого воєнного стану, ця дата звучить інакше: Конституція більше не «папірець зі стелі Ради», а рамка, яка тримає державність, коли вибори відкладені, а частину прав тимчасово звужено законом.

Чому незалежна держава п’ять років жила без власної Конституції

Акт проголошення незалежності 24 серпня 1991 року й референдум 1 грудня того ж року дали політичну відповідь, але не дали правового каркаса. Формально діяла Конституція УРСР 1978 року — документ іншої держави, іншої партії й іншої логіки влади. Її латали змінами, викреслювали згадки про СРСР, однак кістяк лишався радянським. Це створювало юридичну прірву: нові органи влади вже існували, а межі їхніх повноважень залишалися предметом торгу, а не нормою.

Перша Конституційна комісія з’явилася ще 1990 року, після Декларації про державний суверенітет. Співголовами пізніше ставали Леонід Кравчук та Іван Плющ, потім — Леонід Кучма й Олександр Мороз. Комісія працювала важко, бо в залі сиділи люди з протилежними відповідями на одні й ті самі питання: унітарна держава чи федерація, сильний президент чи сильний парламент, приватна власність на землю чи лише користування, українська як єдина державна мова чи офіційна двомовність. За шість років на стіл лягло близько п’ятнадцяти проєктів — від комісії, партій, науковців і громадських груп. Жоден довго не набирав двох третин.

Типовий підводний камінь того періоду — плутанина між «конституційною ідеєю» і «конституційним текстом». Депутати охоче голосували за незалежність і суверенітет, але зупинялися, коли треба було розписати, хто призначає прем’єра, хто командує армією і чи може президент розпустити Раду. У нашій практиці розбору таких криз видно повторюваний механізм: поки еліти б’ються за повноваження, суспільство живе за тимчасовими правилами, а тимчасові правила швидко стають звичкою.

Приклад перший — статус Криму. Націонал-демократи хотіли область, ліві й частина кримських депутатів — широку автономію. Приклад другий — земля. Без приватної власності не запускався ринок, але страх «розбазарювання» був сильніший за економічний аргумент. Приклад третій — державні символи. Для частини залу синьо-жовтий прапор і тризуб були очевидністю, для іншої — розривом із радянською біографією виборця. Кожна з цих ліній могла зірвати весь документ.

До 2026 року ця п’ятирічна пауза читається як урок. Країна може проголосити незалежність швидше, ніж навчитися ділити владу. Саме тому прийняття Конституції України стало не формальністю «для дипломатів», а внутрішнім договором про те, якою державою Україна взагалі згодна бути.

Конституційний договір 1995 року: тимчасовий мир між Банковою і Грушевського

До літа 1995-го протистояння президента Леоніда Кучми й Верховної Ради дійшло до межі, за якою починається параліч. Кучма добивався сильної президентської вертикалі. Парламент не хотів віддавати важелі, які щойно виборов у боротьбі з компартійною спадщиною. Обидві сторони погрожували референдумами, розпуском і «волею народу» — зручною формулою, коли тексту ще немає.

8 червня 1995 року підписали Конституційний договір про основні засади організації влади на період до ухвалення нової Конституції. Це був політико-правовий пакт: 61 стаття, вісім розділів, тимчасовий розподіл функцій між президентом, Радою, урядом і місцевим самоврядуванням. Договір не заміняв повноцінний Основний Закон, але зняв ризик миттєвого розвалу інститутів. Без нього «конституційна ніч» 1996-го могла б не настати взагалі — сторони просто розійшлися б по своїх укріпленнях.

Практичний нюанс, який часто гублять у святкових текстах: договір працював як «мала конституція» рівно доти, доки обидва центри сили вважали його вигіднішим за хаос. Він дав рік на доопрацювання проєкту, але не зняв головної суперечки — хто сильніший після прийняття великого тексту. Саме тому в червні 1996-го Кучма знову вийшов на стежку референдуму. 26 червня РНБО підтримала ідею всеукраїнського голосування щодо президентської редакції, а указ передбачав дату восени. Для Ради це прозвучало як ультиматум: або ви ухвалюєте свій варіант зараз, або країна піде в обхід парламенту.

Історія з договором показує типову помилку молодих демократій. Тимчасову угоду починають сприймати як зручний дах, під яким можна жити роками. В Україні дах протримався рік. Якби депутати знову відклали текст «на осінь», референдум міг розколоти суспільство по лінії мова–влада–Крим ще глибше, ніж парламентські торги. За моїм досвідом роботи з історичними джерелами того періоду, саме страх розколу, а не раптовий ентузіазм, зібрав залу 27 червня.

У 2026-му ця логіка знову актуальна. Воєнний стан теж є режимом тимчасових правил. Конституція прямо забороняє змінювати себе в таких умовах. Тимчасове не повинно тихо перетворитися на нове «завжди» — цей урок 1995 року дорожчий за будь-яку святкову риторику.

Конституційна ніч: як голосували статтю за статтею до ранку

27 червня 1996 року о 10:00 Олександр Мороз відкрив засідання й попередив: перерви на обід не буде. Формально це виглядало як парламентська техніка. Фактично це був спосіб не дати процесу розсипатися. Якщо депутати вийдуть «на годину», частина вже не повернеться, а голоси розчиняться в кулуарах. Так почалося найдовше засідання в історії української Ради.

Головою Тимчасової спеціальної комісії був Михайло Сирота, інженер із Черкас. Саме він години стояв біля трибуни, зачитував статті, ловив правки й повторював голосування, коли табло не дотягувало до 300. Назву парламенту — Верховна Рада чи Народна Рада — ставили на голосування шість разів. Статтю про мову прокручували знову і знову, поки не знайшли формулу, яку змогли проковтнути і націонал-демократи, і частина скептиків. Сирота пізніше згадував: уранці 27-го всі розуміли просту альтернативу — або виходимо з Конституцією, або не виходимо з нею взагалі.

У залі було все, чого святкові репортажі соромляться: кава до дна буфету, коньяк у кавовій чашці, щоб доповідач не звалився з ніг, морозиво для групи кримських депутаток перед вирішальним голосуванням за мовну статтю, суперечки біля трибуни, відхід міністрів серед ночі й їхнє повернення. Комуністична фракція переважно голосувала проти або полишала залу. Кворум тримався на межі. Інколи в залі лишалося трохи більше ніж 330 осіб, а частина карток просто не працювала, бо їх виймали з пультів.

Під ранок у зал зайшов Леонід Кучма. Після оголошення результату він, за спогадами очевидців, вибачився за «не зовсім коректне стимулювання процесу» — тобто за указ про референдум — і запросив депутатів на прийом за кошт, зекономлений на не проведеному голосуванні. Мороз вигукнув фразу, яка стала формулою дня: «Є Конституція!». Закон № 254/96-ВР визнав новий текст, скасував Конституцію 1978 року й Конституційний договір. За правовою позицією Конституційного Суду чинність настала в момент оголошення результатів голосування, а не після урочистого підписання в липні.

Практичний урок ночі простий і жорсткий. Великий суспільний договір рідко народжується з натхнення. Він народжується з дедлайну, втоми й страху втратити все. У 2026 році, коли політична увага знову крутиться навколо післявоєнного устрою, варто пам’ятати: якість компромісу важливіша за красу промови. Сирота не декламував маніфест — він утримував залу в робочому ритмі, поки протилежні табори ще були готові чути одне одного.

Мова, прапор, Крим і земля: чотири вузли, без яких тексту не було б

Найгостріші статті не були «декорацією». Вони вирішували, якою буде політична нація. Стаття 10 зафіксувала українську як єдину державну мову й водночас гарантувала розвиток мов національних меншин. Це був не естетичний вибір, а відмова від моделі «двох державних мов», яка в тодішніх умовах означала б постійну боротьбу за урядову документацію, школу й суд. Голосування за цю норму зривалося багато разів, доки не з’явилося формулювання про захист російської та інших мов меншин — достатнє, щоб частину залу не відштовхнути остаточно.

Державні символи зібрали в статті 20: синьо-жовтий прапор, тризуб як малий герб, гімн на музику Вербицького. Ліві не хотіли «націоналістичної» символіки. Праві не хотіли широкої автономії Криму. Вихід знайшли в пакетному голосуванні: символи плюс Автономна Республіка Крим. 301 голос за цей зв’язаний компроміс став психологічним переломом ночі. Сирота потім казав, що саме тоді зрозумів: Конституція вже буде. Це класичний прийом парламентської інженерії — не перемагати опонента в чистому полі, а поміняти одну принципову річ на іншу.

Приватна власність, зокрема на землю, теж була не економічним додатком, а цивілізаційним маркером. Без неї Україна лишалася б у половинчастому радянському господарстві, де «користування» завжди можна відібрати адміністративним рішенням. Водночас депутати вставили запобіжники: межі й гарантії мав визначити закон. Іноземні військові бази — ще один нерв 1996 року. Норма про їх недопущення, з перехідними застереженнями щодо наявного на той момент Чорноморського флоту, відображала страх втратити щойно здобутий суверенітет.

Типова помилка читача — вважати, що ці статті «застаріли». У 2024–2026 роках мовне питання, статус Криму й земля знову в центрі політики, тільки вже в умовах окупації, воєнного стану й європейської інтеграції. Конституція не закрила суперечки назавжди. Вона зафіксувала рамку, в якій суперечка має точитися законом, а не силою однієї фракції. Якщо рамку зламати «для зручності», наступного ранку не буде чим захищати навіть ті права, які всі вважають очевидними.

Що саме закріпив Основний Закон і як він влаштований

Чинна Конституція складається з преамбули, 14 розділів і перехідних положень. У тексті — 166 статей. Розділ I проголошує Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носій суверенітету — народ. Державна мова — українська. Територія унітарна й цілісна. Розділ II — найдовший людський блок: гідність, життя, свобода, власність, право на суд, заборона катувань, презумпція невинуватості. Саме цей розділ робить документ не інструкцією для міністерств, а гарантією для конкретної людини.

Далі йде архітектура влади. Вибори й референдум. Верховна Рада. Президент. Кабінет Міністрів. Правосуддя. Територіальний устрій. Автономна Республіка Крим. Місцеве самоврядування. Конституційний Суд. Окремий розділ про внесення змін. Прокуратуру як окремий розділ пізніше прибрали в ході судової реформи 2016 року. Така конструкція класична для пострадянського транзиту: спочатку зафіксувати права, потім — хто цими правами не має права торгувати.

На практиці людина стикається з Конституцією не в день свята, а в лікарні, у суді, на кордоні, в ЦНАПі, під час мобілізації чи при спробі оскаржити рішення чиновника. Стаття 55 гарантує судовий захист. Стаття 56 — відшкодування шкоди, завданої державою. Стаття 29 — свободу й особисту недоторканність. Стаття 41 — право власності. Коли ці норми працюють, вони непомітні. Коли не працюють, країна миттєво згадує, що «є Конституція» — і перевіряє, чи є ще суд, який уміє її читати.

Порівняймо з сусідами початку 1990-х. Польща завершила конституційний цикл 1997 року, уже маючи чіткіший консенсус щодо західного вектора. Росія прийняла свою конституцію 1993-го після силового розгону парламенту. Український шлях був повільніший і торгівельніший. У цьому була і слабкість, і сила: текст вийшов компромісним, але його не нав’язали однією вулицею танків. За тридцять років саме компромісність іноді дратує реформаторів. І саме вона не дає одній гілці влади офіційно оголосити себе єдиним джерелом права.

У 2026 році структура документа важлива ще з однієї причини. Зміни до розділів I, III і XIII потребують не лише 300 голосів Ради, а й всеукраїнського референдуму. Поки діє воєнний стан, референдум провести не можна. Отже, «ядро» Конституції — незалежність, народовладдя, правила зміни правил — законсервоване. Це не зручно для швидких реформ. Це захист від спокуси переписати державу під одну політичну хвилю.

Таблиця не замінює текст закону, але показує логіку. Конституція — не збірка гарних гасел. Це ієрархія: спочатку народ і права, потім органи, потім процедура, як ці органи можна переписати. Якщо перевернути ієрархію, документ перетворюється на статут переможця чергових виборів.

Як Конституцію змінювали після 1996 року і чому це завжди було політичним землетрусом

Перша велика хвиля прийшла 8 грудня 2004 року. У розпал Помаранчевої революції Рада ухвалила політичну реформу: з президентсько-парламентської моделі Україна стала парламентсько-президентською. Повноваження глави держави звузили, роль коаліції й уряду посилили. Це був обмін: політична криза навколо виборів взамін на нову конструкцію влади. Закон № 2222-IV набрав чинності з 2006 року. Багато юристів тоді попереджали: процедуру провели надто швидко, без належної паузи й спокійного висновку Суду в ідеальній формі.

У 2010 році Конституційний Суд визнав реформу 2004-го неконституційною через порушення процедури. Україна формально повернулася до моделі 1996 року з сильнішим президентом. Рішення досі залишається одним із найбільш спірних у новітній історії: частина правників бачить у ньому захист чистоти процедури, частина — інструмент зміцнення тодішньої виконавчої вертикалі. Після Революції гідності, 21 лютого 2014 року, Верховна Рада відновила положення 2004 року. Баланс знову хитнувся до парламенту й уряду.

Далі були точкові, але важливих правок. 2011 і 2013 — технічно-інституційні. 2016 — судова реформа, новий вигляд правосуддя, зміни щодо прокуратури й суддівського врядування. 7 лютого 2019-го в преамбулі та кількох статтях з’явився стратегічний курс на членство в ЄС і НАТО. Того ж року прибрали ключові елементи депутатської недоторканності. Це вже не «переворот моделі», а вписування зовнішнього вектора й антикорупційного очікування суспільства прямо в текст найвищої сили.

Підводний камінь усіх цих хвиль один. Конституцію змінюють у момент кризи, а живуть за нею в момент рутини. Коли криза минає, переможець починає шукати обхідні стежки: через тлумачення Суду, через закони «на виконання», через політичну практику, не передбачену буквою. У 2026-му дискусія про «нову Конституцію після війни» знову ходить політичними коридорами. Законний шлях лише один: спочатку закінчення воєнного стану, потім висновок Конституційного Суду, потім 226 і 300 голосів, а для ядра тексту — ще й референдум.

За моїм досвідом пояснення цих процедур читачам, найбільша помилка — плутати бажану політику з дозволеною процедурою. Можна вважати, що країні потрібні інші правила виборів, інший статус Криму в тексті чи інша форма правління. Не можна зробити це «швидко, бо війна все спише». Саме стаття 157 стоїть між спокусою й текстом.

Конституція у 2026 році: війна, заборона змін і права, які не можна відібрати

Стаття 157 каже прямо: Конституцію не можна змінювати в умовах воєнного або надзвичайного стану. Також не можна ухвалювати правки, що скасовують права людини чи спрямовані проти незалежності й територіальної цілісності. Це подвійний замок. Перший замок — час. Другий — зміст. У вересні 2026-го воєнний стан досі діє, тож будь-які розмови про «швидко переписати розділ про владу» юридично порожні, навіть якщо політично звучать бадьоро.

Інша ключова норма — стаття 64. Вона дозволяє тимчасово обмежити частину прав на період воєнного стану, але залишає недоторканним цілий список. Рівність перед законом. Громадянство. Право на життя. Заборона катувань. Особиста недоторканність. Право направляти звернення. Житло. Шлюб і сім’я. Права дітей. Судовий захист. Правова допомога. Презумпція невинуватості. Заборона двічі нести відповідальність за те саме. Навіть у війні держава не отримує чистого бланка на людину.

Практичний приклад. Мобілізація, комендантська година, обмеження пересування, особливий режим в’їзду й виїзду спираються на закон про воєнний стан і на статті, які Конституція дозволяє звужувати. Водночас заборона катувати полоненого чи цивільного не «відпочиває до перемоги». Інший приклад — неможливість провести загальнонаціональні вибори в повному конституційному форматі, поки діє спеціальний режим: повноваження Ради продовжуються до першого засідання нового складу після скасування воєнного стану. Третій приклад — територія. Змінити її можна лише референдумом, а референдум під час війни заблокований. Це юридичний щит проти «мирних угод» ціною конституційної формули кордонів.

Дискусія 2026 року про післявоєнну конституційну реформу вже не абстрактна. Йдеться про місцеве самоврядування на деокупованих територіях, про статус кримськотатарського народу, про баланс головнокомандувача й цивільного контролю, про те, як повернути виборчий ритм, не розваливши безпеку. Одні юристи кажуть: вистачить точкових правок. Інші — що країна після великої війни завжди переписує суспільний договір. Поки що обидві школи можуть лише готувати тексти. Приймати їх рано.

Прийняття Конституції України 1996 року було ставкою на те, що держава вміє домовлятися без розпаду. Тридцять років потому ставка та сама, лише ціна помилки вища. Текст, народжений безсонною червневою ніччю, досі тримає три речі, без яких країна знову падає в сіру зону 1991–1995 років: верховенство права над зручністю, народ як джерело влади, заборону переписувати правила в момент, коли суспільство не може вільно сказати «ні».