Картини про війну в Україні: добірка робіт

Картини про війну в Україні в цій добірці починаються не з плаката, а з майже чорного банера. У 2014 році харківський художник Микола Рідний разом із Сергієм Жаданом зробив роботу «Сліпа пляма»: на цифровому друці зруйнованого бомбардуванням житлового будинку в Луганську лишили вузьке вічко, решту зафарбували чорною аерозольною фарбою. У 2015-му її показали в національному павільйоні України «Надія!» на Венеційській бієнале, про що пише PinchukArtCentre.

Послідовність тут важлива не як календар боїв, а як зміна того, що художник узагалі може показати. До 2022 року частіше йшлося про окупацію, чутки і межу кадру. Після 24 лютого з’явилися портрети людей, які ще місяць тому були цивільними, щоденники на аркушах А4 і роботи з матеріалів, які війна залишила під рукою.

Нижче 10 перевірених творів українських авторів: назва, рік, що саме на них видно і де контекст можна звірити. Це не повний каталог і не хроніка фронту. Якщо в джерелі немає точної назви полотна, її тут немає.

Поверніться до перших мистецьких відповідей на війну

Перші роботи про війну після 2014-го рідко виглядають як батальна сцена. Художники частіше фіксували те, що вже не можна було роздивитися цілком: окуповане місто, обірваний дзвінок, кадр новин без підпису.

Контекст цих творів тримається на даті, місці і власному коментарі автора, а не на пізнішому підписі в соцмережі. Серію малюнків Алевтини Кахідзе «Клубніка Андріївна» PinchukArtCentre датує 2014–2019 роками. Вона почалася 14 квітня 2014-го, коли окупували Жданівку на Донеччині, де лишилася мама художниці, вихователька дитсадка. Прізвисько «Клубніка Андріївна» Кахідзе взяла від дітей у групі, щоб не називати маму на ім’я. Малюнки йдуть паралельно зі щоденними розмовами: відмова їхати, город, ринок, перебої зв’язку. Дзвонити рідним у Жданівці часто можна було лише з цвинтаря, бо там ловила мережа.

«Сліпа пляма» Рідного і Жадана, 2014, працює інакше. Банер показує уривок репортажного знімка луганського будинку, але майже весь кадр закритий чорним. Поруч — поезія Жадана. Робота про те, як новина залишає глядачеві дірку замість події.

Окремо стоїть «Обличчя війни» Дарії Марченко, 2015. Це не класичне полотно, а мозаїка-портрет Володимира Путіна розміром 240×170 см, зібрана приблизно з 5 тисяч гільз, привезених із зони АТО, з олією й акрилом. Вираз обличчя змінюється від світла. У 2018-му Марченко з Даніелем Гріном доповнила серію до «П’яти елементів війни».

• Микола Рідний і Сергій Жадан, «Сліпа пляма», 2014: зафарбований банер і текст, зруйнований будинок у Луганську лишається у вічку.
• Алевтина Кахідзе, «Клубніка Андріївна», 2014–2019: малюнки про життя мами в окупованій Жданівці.
• Дарія Марченко, «Обличчя війни», 2015: портрет із гільз, зібраних на Донбасі.
• Сергій Захаров, вуличні карикатури в окупованому Донецьку, літо 2014-го, згодом графічний роман «Діра. Серпень 2014» про півтора місяця полону.

Микита Кадан у цей самий період збирав не картину, а свідчення. Проєкт «Одержимий може свідчити у суді» показали в Національному художньому музеї України у 2015-му. Інсталяція «Труднощі профанації» почалася з артефактів Донбасу, а у 2022-му до неї додали предмети, знайдені в березні в Києві. Тут етапи накладаються: одна робота тягнеться через обидві фази війни.

Порівняйте, як змінився образ війни після 2022 року

Після 24 лютого 2022-го зникає дистанція «події на сході». Людина на полотні часто ще в цивільному, бо форму видали пізніше за зброю. Обличчя навмисно розмивають: фото з позиції вже саме по собі розвіддані.

Найчіткіший приклад — серія Лесі Хоменко «Макс в армії», 2022, акрил на полотні. Чотири монументальні портрети добровольців: айтішника, хіміка, юриста і художника. Відправна точка — світлина чоловіка художниці Макса Роботова, зроблене після того, як він пішов до війська, а вона з донькою виїхала з Києва. Серію показали в паралельній програмі Венеційської бієнале «Це Україна: захищаючи свободу», яку організував PinchukArtCentre. Далі Хоменко веде серію «Неідентифіковані фігури», з 2022-го: тіла солдатів читаються, обличчя піксельні, як на знімках, з яких прибрали впізнавані деталі.

Влада Ралко з перших днів повномасштабного вторгнення веде «Львівський щоденник», 2022 і далі. Це аркуші 29,7×21 см, акварель, кулькова ручка, маркер. На сайті художниці — близько 500 малюнків. Частину серії вона передала Львівській національній галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького, де сюжет позначено як російсько-українська війна. На аркушах — орли, серп і молот, бомби, понівечені тіла. Ралко писала, що робить ці малюнки, бо не хоче бути німою.

Джерело: PinchukArtCentre, опис павільйону «Надія!» і серії Кахідзе; Суспільне Культура, матеріал про Маргариту Половінко, 2025; картка серії Ралко на сайті Львівської національної галереї мистецтв.

Жанна Кадирова у 2022-му зробила «Паляницю»: річкове каміння з Карпат, обрізане у формі хліба. Це скульптура, не картина, але вона в тому ж ряді відповідей. Слово «паляниця» тоді вже було перевіркою вимови, а камінь став її речовим відповідником. Усі кошти від продажу авторка віддавала волонтерам і знайомим у теробороні Києва.

Роздивіться війну через людські історії

У цій групі немає батальних панорам. Є конкретна людина, дім або тіло, і рівно стільки сюжету, скільки підтвердив автор.

Кахідзе малює не «окупацію взагалі», а маму, яка не залишає город, і цвинтар як єдину точку зв’язку. Хоменко малює не абстрактного бійця, а чотирьох людей з цивільними професіями. На першому портреті Макс ще в зім’ятому цивільному: форму видали приблизно через місяць-півтора, коли зброя вже була. Піксель на пізніших фігурах — не стиль, а умова, за якої фото взагалі можна було брати в роботу.

«Сон у посадці» Маргарити Половінко, 2022, зроблено кров’ю і олівцем. Художниця з Кривого Рогу казала Суспільному Культура, що майже всі роботи — реакція на новину, яку вона не може прийняти, і що кров на папері її власна, матеріал під тему, а не жест про допомогу. Посадку як місце вона не розшифровує в підписі, тож домислювати бій чи конкретне село не варто.

Поширена помилка виглядає безневинно: у стрічці з’являється яскраве полотно з підписом «художниця з Маріуполя, 2022», без імені і без дати. За день його пересилають як документ обстрілу. Закінчується це тим, що робота або чужа, або згенерована, або зроблена раніше і про інше. Правильно починати з прізвища, назви і року, а якщо їх немає — не ставити зображення в добірку.

Перевірте авторство й контекст перед поширенням

Перед тим як переслати картину, зберіть п’ять речей: ім’я автора, точну назву, рік, техніку і сторінку, з якої взято файл. Музейна картка або сайт художника важать більше, ніж підпис блогера. Якщо рік у двох місцях розходиться, лишайте обидва і не округлюйте до «часів Майдану» чи «після вторгнення».

Авторське право тут схоже на сусідський фотоальбом: можна розповісти, що бачили на сторінці, але не вирізати знімки й не розвісити їх у своєму під’їзді. Аналогія ламається там, де музей уже виклав репродукцію з дозволом на пресу або де автор сам просить поширювати роботу. Тоді умова написана поруч із файлом, і саме вона вирішує, а не «я ж вказав ім’я».

Важливо. Підпис «авторка невідома, але сенс зрозумілий» не рятує ні роботу, ні вас. Майнові права на твір в Україні діють за життя автора і 70 років після смерті, за Законом України «Про авторське право і суміжні права». Вказати ім’я — це мінімум, а не дозвіл на репост усього полотна.

Для підпису вистачає одного речення: хто, що, рік, звідки файл. Тлумачення окремо і коротше за факт. «Хоменко пише з фото чоловіка, обличчя пізніше розмиває» — це контекст. «Це символ усієї нації» — вже ваша добавка, її краще не видавати за слова художниці.

З’ясуйте, де побачити картини й чи можна їх поширювати

Оригінал і репост розходяться швидко. Нижче те, про що питають, коли картину вже хочуть поставити в сторіс або відвезти дитину на виставку.

Де шукати саму роботу, а не чийсь скрін

Почніть із сайту автора або картки музею. «Львівський щоденник» є в колекції Львівської національної галереї мистецтв, серію Кахідзе описує архів PinchukArtCentre, «Макс в армії» фігурує в матеріалах венеційської програми 2022 року. Якщо сторінка просить не завантажувати файл у повному розмірі, цього досить, щоб не тягнути його в месенджер.

Чи можна поставити фото картини в сторіс, якщо вказати автора

Ім’я не замінює дозвіл. Для критики чи огляду інколи вистачає фрагмента і посилання на джерело, але цілий файл чужого полотна в рекламному чи масовому дописі — вже використання. Напишіть автору чи галереї, або візьміть кадр, який вони самі виклали з позначкою про пресу. Термін «для освіти» теж не безмежний: клас і міський телеграм-канал — різні речі.

Чому на пізніх портретах Хоменко немає обличчя

Художниця працює зі знімків, які військові й так пікселять, щоб не віддати позицію. Розмиття тут частина сюжету, а не зіпсований файл. Домальовувати риси «для краси» означає зламати роботу і потенційно підставити людину на зображенні.

Чи є в добірці житомирські автори

Ні. Зв’язку цих творів із Житомиром чи областю в джерелах немає, і дописувати його не варто. Місцеві виставки — окрема полиця: у Виставковій залі на Театральній, 8 регулярно показують членів обласної організації Національної спілки художників України, але це не автоматично роботи про війну.

Якщо хочете побачити саме ці речі, орієнтир такий: Київ і сайт PinchukArtCentre для Хоменко, Кадана і Кахідзе; Львівська галерея для аркушів Ралко; сторінка художниці, якщо робота ще не в музейній картці. Строк перевірки одного зображення — кілька хвилин на ім’я і рік. Без них краще не поширювати взагалі.

Що це означає для житомирян

Візьміть одну роботу і підпишіть її так, ніби пояснюєте сусідові за столом. Наприклад: «Леся Хоменко, із серії „Макс в армії“, 2022, акрил. Чоловік художниці пішов добровольцем, вона пише з його фото; форму тоді ще не видали. Файл із матеріалів венеційської програми PinchukArtCentre, 2022». Цього досить, щоб людина зрозуміла, що бачить, і не вирішила, ніби це новинне фото з Ірпеня.

Якщо добірку збираєте для школи чи бібліотеки, лишайте 6–8 робіт, не 30. На кожну — автор, назва, рік, одне речення контексту і рядок «не для передруку без дозволу». Дедлайн простий: перевірка джерела до того, як картинку поставлять на слайд. Прострочений підпис потім розходиться швидше за сам файл.

У Житомирі ці полотна не висять постійною експозицією. Дивитися їх логічно на сторінках музеїв і художників, а місцеву залу на Театральній, 8 перевіряти окремо за афішею: там можуть бути житомирські митці, але це вже інша добірка, зі своїми назвами. Плутати два списки не варто навіть заради «нашого» кута.