Фестиваль дерунів: куди їхати за скоринкою

Коростень стоїть на Ужі, на граніті й на картоплі. Місто любить нагадувати, що колись тут була столиця древлян, а тепер — неофіційна столиця дерунів. І якщо ви хоч раз стояли в парку, коли з десятків пательнь одночасно піднімається солодкуватий запах підсмаженої бульби, розумієте: бренд тут не вигаданий для буклетів. Він пахне олією, цибулею й осіннім листям.

Саме тому люди їдуть не лише «поїсти млинців». Їдуть по атмосферу маленького поліського міста, яке один день на рік перетворює звичайну домашню страву на привід зібратися, посміятися й — останніми роками — зібрати гроші на батальйон.

Звідки взялося свято і чому саме Коростень

Ідею фестивалю запропонував коростенський земляк Валерій Нечипоренко. Підхопив її тодішній і досі чинний міський голова Володимир Москаленко. Перший Міжнародний фестиваль дерунів відбувся 28 вересня 2008 року. Формат одразу вийшов гучним: не камерна дегустація в ресторані, а міське свято просто неба.

Чому картопляні млинці, а не, скажімо, грибна юшка чи поліські кльоцки? Бо на Поліссі деруни — це не «одна з страв», а майже характер. Назва йде від слова «дерти»: картоплю труть, а не ріжуть кубиками. У різних областях ті самі млинці звуть тертюхами, кремзликами, терчаниками, пляцками, бараболяниками чи драниками. У Коростені закріпилося коротке й дзвінке «деруни».

Полісся вміє вирощувати бульбу навіть там, де інші культури вередують. Піщані ґрунти, прохолода, ліси навколо — і в кожній хаті свій секрет скоринки. Фестиваль просто виніс цю хатню науку на алею парку й сказав гостям: беріть тарілку, оцінюйте, сперечайтеся, вчіться.

Уже на першому святі місто пішло ва-банк. Коростенці спекли дерун-гіганта вагою 118 кілограмів і внесли його до Книги рекордів України. Довжина сягала понад два метри. Для тіста пішли центнери картоплі, яйця, сало, цибуля, олія й сметана. Це був не кулінарний жарт, а заявка: ми серйозно ставимося до смішної, на перший погляд, ідеї.

Пам’ятник, який пахне навіть із каменю

Біля входу до Древлянського парку стоїть річ, через яку туристи гальмують ще до першої пательні. На сірому гранітному постаменті — червона макітра, з неї ніби вилетів золотавий млинець. Це скульптурна композиція «Дерун» роботи місцевого скульптора Володимира Козиренка. Відкрили її 19 вересня 2009 року коштом громади. Собівартість знака тоді склала близько 30 тисяч гривень: 25 на саму скульптуру, 5 на впорядкування місця.

Камінь місцевий, коростенський. І це важливо. Місто здавна живе гранітом, тож пам’ятник ніби зшитий із тієї самої породи, що й набережна, і сходи, і частина фасадів. Макітра важка, млинець округлий, композиція невелика — не «монумент перемоги», а тепла міська цятка. Діти на ній фотографуються. Дорослі гладять гранітну скоринку, ніби вона ще тепла.

Від пам’ятника до круглої альтанки тягнеться та сама алея, якою в фестивальні роки вишиковують ятки. У 2025-му саме цей відрізок став «дерунярською локацією»: без заповнення всього парку, без танців і гучної сцени, але зі смаженою картоплею й банками для донатів.

Що відбувалося на класичному святі

До війни програма була густою, майже ярмарково-театральною. Головне змагання — конкурс на найсмачніші деруни. Журі смакувало офіційно, але хитрість була в іншому: за символічну суму можна було купити патент дегустатора і ходити між точками як повноцінний суддя. У різні роки патент коштував близько сотні гривень — і це була геніальна дрібничка. Людина платила не за порцію, а за право бути прискіпливою.

Працювала школа дерунярства. Досвідчені кухарки, часто місцеві господині, ставили гостей до терки й пательні. Мер міста роками проводив власний майстер-клас: стояв біля сковорідки й показував, що картопляна дипломатія в Коростені починається з цибулі. Окремо змагалися автори плакатів, пісень, віршів, анекдотів і «комічних історій про деруни». Хтось писав гімн. Хтось придумував частушки.

Було й дерунярське триборство — річ, яку важко пояснити людині без почуття гумору. Кидати дерун у миску зі сметаною з п’яти метрів. Метати картопляне «чудо» в умовного суперника. Присідати з казанами. Після третьої порції зі сметаною координація, м’яко кажучи, змінюється. Зате сміх стоїть над парком щільніше за дим з пательні.

Навколо — фольклорні колективи, виставки майстрів, місцеві напої, сало, ковбаси, шашлик, соління, інколи навіть стенд із чаєм. Гості приїжджали з Києва, Житомира, Львова, з міст-побратимів. У різні роки в парку бачили делегації з Польщі, Норвегії, Британії. Фестиваль швидко назвали міжнародним не через червону доріжку, а через те, що картопляна мова не потребує перекладача.

Війна змінила меню свята, але не його суть

Після 24 лютого 2022 року Коростень, як і вся Житомирщина, живе з оглядкою на небо. Масові гуляння в парку більше не виглядають безневинно. Організатори не вдалися до пафосу «свято попри все» в старому сенсі. Вони перекроїли подію під одну задачу: зібрати гроші для військових і не втратити звичку зустрічатися.

Так з’явилося гасло «Деруни. Донати. Дрони». У 2024-му замість повного фестивалю провели благодійну акцію. 13 вересня 2025-го відбувся вже 16-й фестиваль — знову вкорочений, з 11:00 до 15:00, із укриттям на випадок тривоги. На одному майданчику зібрали волонтерів міста. Працювали близько двох десятків точок із дерунами та 11 благодійних локацій.

Гроші йшли, зокрема, на потреби 143-го окремого батальйону територіальної оборони Коростеня. Поруч стояли зони мінної безпеки та першої домедичної допомоги, дитячі майстер-класи, солодка вата, акція «Донат за талант». Працівники культури співали не «для настрою», а щоб закрити збір. Мер Москаленко пояснював просто: не хотіли, щоб традиція згасла, але й не мали права збирати натовп як раніше.

На 16-й фестиваль приїхали гості з Києва, Львова, Харкова, Житомира, Бородянки, делегація зі Слобожанської громади на Дніпропетровщині, а також представники Фонду Маршалла Том Остін зі США та Недім Усейнов із Німеччини. Іноземці не «відкривали Україну через млинець». Вони стояли біля пательні разом із міським головою. Це, за моїм досвідом, найточніший портрет сучасного Коростеня: дипломатія пахне цибулею.

Як смажать і чим пригощають

Класичний поліський дерун тримається на тертій картоплі, цибулі, яйці, дрібці борошна, солі й перці. Далі починається релігія. Хтось віджимає сік майже насухо, щоб скоринка стала скляною. Хтось лишає трохи вологи, щоб середина лишилася ніжною. Хтось додає часник. Хтось — моркву. На фестивалі ці школи стоять пліч-о-пліч і тихенько один одного недолюблюють. Це нормально. Так народжується смак.

До тарілки традиційно кладуть сметану. Далі — розвилка. Грибна підлива. Шкварки. Смажена цибуля. М’ясний соус. Хрін. Інколи солодкий варіант, від якого пуристи спочатку кривляться, а потім просять добавки. У мирні роки на алеї можна було пройтися як по карті України: одні деруни ближчі до волинських із м’ясом, інші — до закарпатських із копченостями, треті — тонкі й майже прозорі.

Окрема поліська гордість — багатошаровий «солоний торт»: млинці складають поверхами з грибами, вершками й сиром. Це вже не вулична закуска, а майже святкова страва. На ярмарку такий торт з’являється рідше, бо вимагає часу. Зате в садибах його роблять охоче.

Картопляні родичі дерунів живуть по всій Європі: білоруські дранікі, польські placki ziemniaczane, німецькі Kartoffelpuffer, швейцарські рєшті, єврейські латкес. Різниця часто не в інгредієнтах, а в характері. Латкес хрумкіші через грубішу стружку. Деруни частіше ніжні всередині. Рєшті обходяться без яйця. Коростенський фестиваль ці порівняння не заперечує. Він просто ставить на стіл свою версію і каже: спробуй, потім поговоримо.

Джерела: матеріали Суспільного Житомир та сторінка фестивалю в українській Вікіпедії.

Куди їхати, як добиратися, що дивитися крім пательні

Коростень лежить приблизно за 150 кілометрів від Києва, на трасі в бік Варшави. Поїздом — близько двох годин, інколи навіть менше, якщо пощастить на швидкий рейс. Автобусом чи маршрутками — орієнтовно 2,5 години. Власним авто — ті самі дві з невеликим години, якщо траса жива. Залізничний вокзал і автостанція в місті поруч, тож логістика проста навіть для людини, яка приїхала вперше.

Древлянський парк — колишній парк імені Островського — стоїть у середмісті над Ужем. Крім пам’ятника деруну тут є прогулянкові алеї, види на річку, сліди древлянської історії. Окрема коростенська класика — «Ванни княгині Ольги», гранітні чаші в річці, обплетені легендою про помсту древлянам. Після тарілки зі сметаною туди йти приємно: камінь холодний, вода швидка, місто раптом стає старшим за будь-який фестиваль.

У нашій практиці найкращий маршрут виглядає так: ранковий потяг, кава на вокзалі, пішки або коротка поїздка до парку, спочатку пам’ятник і алея, потім дві-три різні начинки, лише тоді — річка. Хто починає з шашлику «за компанію», до дерунів доходить уже ситим і незадоволеним. Не повторюйте цей сюжет.

Для кого це свято, а кому краще лишитися вдома

Фестиваль дерунів підходить тим, хто любить їжу як привід для розмови. Сім’ям, які хочуть показати дітям, що традиція може пахнути олією, а не музейним пилом. Волонтерам, які шукають зрозумілий спосіб донату. Гастротуристам, яким набридли однакові фестивалі вуличного фастфуду в великих містах. Людям із Полісся, для яких це майже родинне свято.

Не варто їхати, якщо вам потрібне велике шоу, хедлайнери й нічна програма. Після 2022-го цього просто немає. Не варто їхати й тим, хто ігнорує безпекові попередження: Житомирщина не «тиловий парк розваг». І точно не варто чекати ресторанної сервіровки. Тут паперові тарілки, черга, сметана, що збігає на зап’ясток, і розмова з незнайомою людиною про те, чи добре віджали картоплю.

Окремо скажу про очікування 2026–2027 років: бренд живий, але дата в календарі більше не гарантія. Дивіться повідомлення Коростенської міської ради й місцевих медіа, а не торішні афіші турфірм.

Як не сплутати коростенське свято з одноіменними вечірками

Словосполучення «фестиваль дерунів» інколи живе окремим життям. У вересні 2025-го, наприклад, невелике благодійне свято картоплі зібрали в Києві у дворі простору Squat 17b на Терещенківській. Сім яток, класика, сирні й навіть «молекулярні» варіації, жива музика, обмежена кількість порцій. Це мила міська вечірка, не коростенський День деруна.

Коростень ревниво береже назву. Місто роками наголошувало, що саме тут свято народилося, саме тут стоїть пам’ятник, саме тут пекли рекордсменів. Для читача різниця проста. Якщо в тексті є Древлянський парк, Уж, Москаленко, «Деруни. Донати. Дрони» і гранітна макітра — ви в правильній історії. Якщо локація — столичний дворик на сто порцій, це вже інша, теж смачна, але інша історія.

Що варто знати про саму страву, щоб не виглядати туристом

Деруни не з середньовіччя. Картопля прийшла в Європу пізно, а на українських столах упізнаваний рецепт закріпився орієнтовно з XVIII–XIX століття. Одна з ранніх письмових фіксацій картопляних оладок є в кулінарній книзі Яна Шиттлера 1830 року. Тобто це народна, але відносно молода класика. Від того вона не стає менш «нашою». Полісся просто взяло бульбу ближче до серця, ніж багато інших регіонів.

Секрет доброї скоринки на вуличній пательні — розігрітий жир, не надто рідке тісто і сміливість не перевертати млинець щосекунди. Секрет доброї середини — не вбити картоплю борошном. Надмірна мука робить дерун вареником без душі. Місцеві це знають руками, не конспектом.

Якщо хочете повторити свято вдома, не женіться за гігантським розміром. Візьміть кілограм крохмалистої картоплі, цибулину, яйце, дві ложки борошна, сіль, перець. Тріть дрібно. Не виливайте весь сік: дайте крохмалю осісти й поверніть його в масу. Смажте на середньому вогні. Подавайте одразу. Дерун, який почекав пів години під кришкою, уже інша страва — м’яка, сумна й ображена.

Пам’ятайте й про просте: черга, розпечена олія, вуличний жир, багато сметани. Людям із чутливим шлунком краще почати з однієї маленької порції. Дітям не варто віддавати найгарячіший млинець просто з пательні. Під час тривоги їжа почекає, укриття — ні.

Чому це досі працює

Коростень не вигадував собі штучний фестиваль «для галочки». Він узяв те, що й так смажили вдома, поставив у парк і дозволив місту погордитися. Потім прийшла війна й відібрала гучність. Залишилися скоринка, банка для донатів і впертість. 16 років поспіль, навіть коли замість сцени стоїть пункт домедичної допомоги, люди все одно приїжджають.

У цьому й сила. Гастрономічне свято, яке вміє стиснутися до чотирьох денних годин і не втратити обличчя, живе довше за будь-яку афішу. Наступного разу, коли знову оголосять другу суботу вересня, Древлянський парк знову запахне цибулею. А якщо не оголосять — макітра з гранітним млинцем усе одно стоятиме біля входу. Її вже не скасуєш.

Тож якщо збираєтеся, не женіться за «найбільшим деруном у житті». Шукайте найгарячіший. Той, з якого ще йде пара, коли ви відламуєте край. Решта — вже розмова, річка й дорога додому з плямою сметани на рукаві. У Коростені це вважається правильним сувеніром.